Безвихідь
— Буває, коли я дивлюся тобі в очі, то вони нібито зовсім інші. Навіть за формою і кольором. Як зараз, наприклад. Переді мною, наче чужа жінка.
— Вибач, коханий, але мені самій із цим вельми складно жити. Уявляєш, тільки я себе прийняла, певною мірою полюбила… ну, принаймні зрозуміла й почала впізнавати — і тут бац! — знову нова особа. Я не знаю, може, Творця це тішить, може, йому просто цікаво з усім навкруги таким робом гратися, однак річ у тому, що люди здебільшого забувають їхні попередні втілення. І я теж не пам’ятала до пори до часу… А потім прийшло прозріння, якого б я нікому не побажала… Пригадую, що останнього разу я була кароокою брюнеткою, і мені подобалося носити красиве стильне жіноче пальто та чорний берет, котрий я злегка заламувала набік. Я мала великі, досить суворі риси обличчя і вишукані стримані манери. Справжня леді першої половини двадцятого століття, коротко кажучи. А тепер… ну що це за дурнувате дівчисько! Ці шкіряні штани, що от-от луснуть на дупі, ця купа ланцюжків на шиї, пірсинг, «смокі айз»… Господи, за що мені це все, га?! Адже кожного разу я мушу цілком свідомо проходити один і той самий шлях од початку — від ненависті до нової себе, далі через прийняття і до безумовної любові — смиренної, мов безвихідь, що майже завжди приходить наприкінці життя. Це, як змінити старенькі улюблені зручні туфлі на нові ідіотські лабутени, котрі тільки-но перестали натирати мозолі і припали до душі, а їх вже незабаром треба викидати! Вірогідно, гумор саме в цьому. Втім, ти знаєш, що я врешті-решт усвідомила? Якби мені запропонували повернутися назад у ті часи, коли я подібно до всіх нормальних людей нічого про себе минулу не пам’ятала — я б відмовилася. Хай там що, але наразі мене це теж дуже тішить. Ось так.