Ангеліка

Знаю я одну дивовижну пару. Колись вони багато подорожували світом і вели майже кочове життя. Він усаджувався у свій кабріолет, задоволено усміхався, мов котяра, скуйовджував свої розкішні русяві кучері та палко тиснув на газ. А вона, сидячи з ним поруч, закидала голову на спинку сидіння, дзвінко сміялася та відпускала своє довге, природне, біле, як сніг, волосся, назустріч вітру. Ось так вони й жили деякий час, потім одружилися, народили п’ятьох діточок і щоб прогодувати родину пішли разом на завод працювати. Не зважаючи на те, що, зрештою, він вирішив продати кабріолет, а вона зробила коротку стрижку — вони були дійсно щасливими та зовсім не переймалися мінливістю життя.

Відверто кажучи, я не пам'ятаю всіх їхніх дітей — ані імен, ані облич, крім однієї наймолодшої донечки, на ім'я Ангеліка. Вона геть не походила на батьків, навпаки — була схожа на мале циганча — чорноока, чорноброва із густим темним кучерявим волоссям. Однак маму з татом це навіть тішило: перша казала, що Ангеліка — копія її бабусі, а другий — що вона вся в його прадіда. На тому й зійшлися.

Опріч свого чарівного імені, Ангеліка також мала неабиякі надзвичайні здібності, які проявилися ще змалечку. Якось, коли їй був лише рік, вона підстрибнула догори й так і залишилася висіти в повітрі, легенько гойдаючись із боку в бік. Дивним чином це не дуже збентежило домочадців, ніби їхнє життя і без того було сповнене всіляких звичайних чудес. Натомість вони почали підхоплювати Ліку десь з-під стелі та лоскотати її маленькі рожеві п'ятки, тому в домі майже завжди лунав веселий дитячий сміх. До речі, Ангеліку дійсно часто називали просто Ліка, але коли батьки через щось на неї сердилися, то суворо звали її Ангелом і докірливо хитали головою.

Одним теплим літнім ранком Ліка вилетіла у вікно погуляти та зникла... Родина шукала її щодня, проте до поліції або ДСНС вони не зверталися, бо по-перше, не знали де доньку шукати — на землі чи в повітрі, а по-друге — не розуміли, як це все про їхню дитину пояснити, бо було трохи ніяково. Отже, вирішили чекати й дочекалися: Ангеліка повернулася за кілька днів так само через вікно — бадьора, засмагла та щаслива, із купою лісових ягід у подолі. Відтоді такі її прогулянки стали регулярними та звичними, доки вона не пропала надовго. Прийшла осінь, за нею — зима, одначе Ангеліка все не поверталася, а вся її родина сподівалася, що вона просто полетіла кудись у теплі краї, наче перелітна пташка, і напевне обернеться наступного року разом із літом. Тому, як завжди, вони стійко й терпляче чекали.

Настало Різдво, але погода видалася цілком не святковою — за вікном вирувала справжня хуртовина, і дерева колихалися в різні боки, мовби високі гнучкі травинки. Втім, батьків Ангеліки це ніяк не налякало, та по дорозі з роботи вони заглянули до мене на чай. Я запросила їх до кухні, поставила на плиту чайник та на хвилинку вийшла до своєї кімнати, а коли вже збиралася йти назад та вимкнула світло, то почула, нібито у вікно щось шкребеться. Мені здалося, що це гілки дерев, я підійшла ближче до вікна й побачила Ангеліку, яка вчепилася за віконну раму та жестами просила мене відчинити. Я швидко впустила її всередину, обімлівши від здивування. Вона плавно опустилася на підлогу; на ній була все та ж літня сукня і товстий шар мокрого снігу зверху. Через цю картину, мені стало не на жарт лячно за бідну дитину, я взяла її за пухкі ручки, проте вони виявилися теплими, тож я дещо заспокоїлась, і раптом Ліка тихо сказала:

— У туалет.

— Добре, — відповіла я, — підемо, я тебе проведу.

Поки вона робила свої справи, я набрала їй гарячу ванну, куди вона із задоволенням сіла, навіть не знявши сукню. "Еге ж, бідолашка насправді добряче змерзла, — подумала я, — що в принципі досить логічно, хоча Ангеліка та логіка — явища абсолютно несумісні..."

— Ну що, полетиш зараз знов гуляти? — спитала я, злегка піднявши брову.

Вона спантеличено витріщила на мене свої чорні намистинки-очі й заперечливо похитала головою.

— Тоді, може, краще влітку гуляти, а вдома зимувати? — продовжила я бешкетним тоном.

Вона широко усміхнулась і так сильно кивнула, що ляснула своїм чолом по воді, від чого ми з нею одночасно та простодушно пирснули сміхом.