Сонце

Познань.

Я вийшла із залізничного вокзалу, повернула наліво й опинилася посеред майже порожнього проспекту. Не можу сказати, яка то була година чи пора року. Уявімо так — близько шостої вечора осінньої весни. Рожеві сутінки.

З обох боків вулиці попід домами сиділи поодинокі люди й чимось торгували. Як на стихійному ринку: два низенькі стільці — на одному сидів продавець, на іншому лежав його товар. Більше нікого.

Я підняла голову та подивилася вперед. Вулиця, дома, продавці, стільці — усе це було похмуре і простягалось аж до самого горизонту, де темно-рожеве, гігантське, на півнеба сонце повільно валилося за край землі.

Sun

Poznan.

I got out of the train station, turned left, and appeared in the middle of an almost deserted avenue. I can't say exactly what time or season it was. Let it be a spring evening in the fall. About six o'clock. Pink twilight.

On both sides of the street, there were a few solitary people sitting beneath the houses and trading. The view reminded me a spontaneous marketplace: two low stools—the vendor was sitting on the one, and his merchandise was spread out on the other. Nobody else.

I gazed up and looked forward. The gloomy street, buildings, vendors, stools—all that stretched to the very horizon, where the enormous, half-sky, dark pink sun was slowly falling over the edge of the Earth.