Спартак
— Дівчино, це не ви капелюшок загубили?
— Ні, я не загубила, його вітер зніс.
Вона повернулася до незнайомця, стримано посміхнулася та взяла простягнений до неї капелюх.
— Дякую дуже, пане. Вибачте, я чула, що десь тут можна зварювання металу зробити. Мені багато не треба — трішечки.
Чоловік витріщив на тендітну панянку очі, збентежено почухав потилицю та спитав:
— А вам навіщо?
— Бачте, парасолька зламалася, — вона показала йому розтрощені спиці.
— Чи не простіше нову купити?
— Може, і простіше, але ж я не шукаю легких шляхів, — строго відповіла вона, піднявши гордо голову. Після пом'якшала й сумно додала. — Без неї я, мов без крил...
Дядько замислився, знов почухав потилицю і видав:
— Тоді вам, пані, до Спартака.
— До кого? — схвильовано пискнула вона.
— До Спартака! У гаражі! — гаркнув він і потім вже по-свійськи, дещо, навіть, конспіративно продовжив. — От слухай сюди, я тобі повім. Йди прямо та нікуди не звертай, побачиш зелені ворота — постукай тричі. Якщо не відчинить, то постукай ще раз — тук-тук-тук, і ще раз. Тоді напевне відчинить.
"Господи, це просто фантастика!" — думала вона, стрімко прямуючи вказаним шляхом. Досить скоро побачила ті самі ворота, підійшла, постукала, як слід, і приблизно за хвилину ворота відчинилися. Перед нею стояв він — Спартак власною персоною. Вона подивилася в його великі сміливі очі, на рідний прямий ніс, твердий чітко окреслений рот та швидко, ледь чутно промовила, затамувавши подих:
— Я свою парасольку випадково зіпсувала, хотіла полагодити, щоб дістатися тебе, а ти, виявляється, тут...
— Давай її сюди, зараз відремонтую, — рішуче, але трохи сухо відповів він.
— Та, мабуть, вже не треба...
— Марійко*, я що, дарма сюди примчав?! — вигукнув гладіатор і раптом так відверто їй усміхнувся, як здатен тільки він, коли стає вже непотрібно щось говорити, а лише радіти й дихати. Дихати й радіти.
_____________
*Марійка — образ Мері Поппінс (із фантастичних повістей Памели Треверс), яка переміщувалася у просторі за вітром, використовуючи при цьому свою парасольку.