Дві доби до війни
Ми звикли, що в неї завжди наголо обстрижена голова. Ми навіть не уявляємо її з волоссям — так само як не уявляємо, що в неї існує якесь там справжнє ім'я, бо тут, на передовій, справжньою може бути лише Норка — маленьке, кмітливе, в'юнке звірятко, котре всім кортить пригорнути, обійняти, попестити, а втім, їй теж це дуже подобається — вона лагідно воркує, широко усміхається і демонструє нам свої бездоганні, трохи загострені, як у куниці, зубки. Атож! Тому краще поводитися з нею ніжно, друзі.
Бувало — у найважчі воєнні часи — вона раптом якось насторожено зосереджувалася і занурювала всередину себе, наче в глибоку внутрішню нірку, шукаючи там наснаги та відповіді на складні болючі питання, а ми починали називати її Норá так, що остання літера "а" звучала, як каркання ворони. Однак згодом, коли сили та відповіді було знайдено, вона однаково несподівано поверталася до нас знову й мерщій співати, і тоді ми звали її Нóра, бо її вокал нагадує видатну американську співачку Нору Джонс. Щира правда! І знаєте, вона не має нічого проти. Здається, ніби всі ці свої позивні вона вигадала сама.
От і сьогодні — на другу добу після війни, вона кружляє навколо нас, обіймає, усміхається своїми гострими зубками та щось постійно сама собі наспівує.
— Норка! Нóра! — гукнув хтось її. — Час відпускати волосся, га?
— Зовсім ні, — безтурботно відповіла вона. — Адже назавтра людство повернеться на круги своя.