За відчиненими дверима
Треба відступати. Бо потім буде запізно.
— Агов, чоловіче, поквапся! Ми відходимо! — звернулася Ада до старого. Хоча, здається, не такий він уже був і старий. Просто недоглянутий, зарослий, із кудлатою, досить довгою бородою. Він стояв навколішки біля відчинених дверей своєї хати і, не відриваючи погляду, мовчки дивився всередину неї.
Ада ж перебувала достатньо далеко — метрів за п'ятдесят. Тож вона не могла побачити, на кого чи на що той чоловік так непохитно глядів. Вона захотіла підійти ближче, проте не набралася духу, оскільки все тут викликало якесь ірраціональне внутрішнє напруження: оголений степ під палючим безжальним сонцем; дикуватий чолов'яга, що покірно та незворушно стояв навколішки поруч своєї старої самотньої хатинки, відчинені навстіж дерев'яні двері якої так і норовили зірватися з петель і розсипатися в прах. Але що ж там було за ними? Любляча дружина, у котрій він на колінах просив за щось пробачення? П'яна ревнива подруга його коханки, що погрожувала йому ножем або сокирою? Чи пустотливе дитинча, яке грайливо знущалося з бідолашного татка?
Ніколи Ада не стикалася з такими питаннями, адже в неї зовсім не було часу та бажання їх задавати. Про відповіді я і не кажу. От і зараз вона вирішила не ускладнювати, ще раз гукнула чоловіка, але той не зрушив із місця. Тоді Ада роздратовано плюнула та пішла геть. Єднак не встигла вона зробити й кілька кроків, коли її наздогнав сухий оглушливий звук пострілу, котрий на якусь мить ніби розірвав увесь просторово-часовий континуум навкруги, а після відразу потонув у спекотному, розпеченому до білого жару, степовому в'язкому мареві, наче його ніколи й не лунало. Ада знала, що разом з тим звуком у цьому мареві потонув і чоловік. Їй навіть не потрібно було озиратись, аби переконатися, що він більше не стоїть навколішки супроти дверей свого дому. Позаяк ані дому, ані чоловіка теж, мабуть, ніколи не існувало. Ймовірно, усе це відбулося в її голові. Втім, озирнутися Ада все ж таки не наважилася.