Ледь помітне осіннє

Коли ви якось вийдете на заході сонця восени в безкрайнє, родюче українське поле, то неодмінно зустрінете на його узбіччі юрбу малих, а заразом і трошки старших, бродячих дітей. І якщо ви уважно до них придивитеся, то обов'язково помітите, що навкруги цієї юрби кружляє сухе осіннє золотаве листя — повільно, по колу, немов зграя засмаглих прозорих метеликів. Ви, звісно, припустите, що це якесь диво дивне. Може, і так, однак, будь ласка, зупиніться та спитайте. І діти вам охоче розкажуть, що на одному листочку сидить чийсь хоробрий батько, який уже дуже скоро — "адже боженька мене чує!" — повернеться з війни. А на другому листку стоїть солдатик-брат, котрого "ми з матусею так сильно чекаємо, так довго чекаємо з фронту..." А на третьому — молодий ще чийсь дідусь — "приліг і спить, рідненький — він смертельно втомився..." Аж потім раптом: "Дивіться, тут іще моя сестра! У листочок, наче гусениця, обернулася! Грає в схованки, як завжди! Ха-ха-ха!"

І далі, далі — на десятому листку, тридцятому, п'ятдесят п'ятому — немає їм кінця. І хоча дітлахи швидко виростуть, але ж це золотисте ледь помітне осіннє листя супроводжуватиме їх довіку — крізь заповідану їм вільну долю на визволеній своїй землі.