Життєве

Він прийшов на пусте подвір'я біля моєї багатоповерхівки і сів поруч дитячої каруселі. Було холодно, падав дрібний гострий дощ.

Вигляд він мав вкрай жалюгідний: шерсть намокла, збилася та стирчала в різні боки. Він навіть здавався меншим за розміром, а його морда виражала лише сум та слабку надію. Він невідривно дивився на двері мого під'їзду.

Нарешті, вони відчинилися, і на подвір'я вийшла я — статна крупна леопардиця у розквіті своїх тваринних диких сил.

Помітивши цього мого давнього приятеля, який колись зводив мене з розуму, а зараз мав вигляд розгубленого винуватого кошеня, я розлютилася не на жарт. В один стрибок я опинилася біля нього та вельми грізно рикнула. Але він лише підняв на мене свої сором'язливі очі, які ніби питали: "Ну ти чого?"

Сповнена люті я різко розвернулася до нього задом, вдарила хвостом і щосили понеслась геть — до Карпатських м'яких гір та густих лісів, до Кінбурнських гарячих степів та вільного моря.

А він так і залишився на пустому подвір'ї біля самотньої дитячої каруселі, бо безглуздо сподівався, що я коли-небудь повернусь.