Планета дрейфуючих островів
— Тільки не затримуйся, коханий! Бо як обернешся, а нічого вже не залишилось: ані дружини з дітьми, ані хати, ані землі під ногами!
— Ото дійсно, треба поквапитися, — думав Андрюха, поспішаючи до сусіда, щоб обміняти деякі їхні овочі на м'ясо.
Вони давно так жили. Тобто краще сказати — існували. Нічого не планували, не мали роботи — підприємств, шкіл, заводів, будь-яких державних органів, навіть самої держави не мали. Не було ніяких грошових одиниць — ані копійчини. Вони мали лише самих себе та життєвий досвід виживання, оскільки щосекунди могло статися неминуче: земля трісне, від неї відокремиться острів, підніметься вода та унесе його невідомо куди. Десь там, себто невідомо де, цей острів або причепиться до якогось іншого такого ж острова, якщо пощастить, або дрейфуватиме самотою, хоч вічно, поки не розпадеться на маленькі камінчики та піщинки.
Отже, сталося так, як дружина й попереджала — Андрій не встиг. Замість землі з його домом і родиною — суцільна повінь. Ех, слід було ходити гуртом, щоб нерозлийвода!
Він сів на краєчок берега, посумував, поплакав, але нічого не вдієш — пішов жити до сусіда. Згодом він почав забувати і свою колишню родину, і сусіда — першого, другого, минулого... Краєвиди змінювалися, сторони світу перестрибували одна одну, перед очима пливли острови — сотні, тисячі островів, яких не злічити, бо навіщо?