Острів Святої Ольги

— Полундра! Допоможіііть!

Спочатку я навіть не зрозуміла спросоння що трапилось, і чому навкруги стоїть такий несамовитий галас. Я сіла в ліжку, спустила ноги на підлогу каюти й одразу остаточно прокинулася. На підлозі було по щиколотку води.

— Сооос!!! — знову відчайдушно пролунало зверху.

Піднявшись нагору, я узріла неабияку картину: по палубі бігав незрівнянний Пол, у чому його мати народила та істерично волав:

— Полундра! Вона протікає! Господи Ісусе, що ж нам тепер робити?!

— Викидати всі речі. От що, — роздався зліва спокійний голос Марго.

Я озирнулася та побачила, як ця пишна блондинка, маючи лише чорне шовкове парео на стегнах, розкуто витягнулася в шезлонгу, немов випещена кішка.

— Гаразд! Почнемо з тебе, люба! — верескнув Пол і стрімко побіг всередину яхти.

Через хвилину він вискочив назад, тарабанячи величезну чорну валізу Марго, миттю перетнув палубу та викинув її за борт.

— Ось так! — зловтішно гаркнув він. — Як і було заповідано! Справді, мене до біса дратують твої чорні речі! Ти хоча б щось іншого кольору маєш? Слухай, а може ти анонімна сатаністка, га?!

— Ні, не маю, — не кліпнувши оком, відповіла Марго, неспішно підкурила довгу чорну цигарку та додала крижаним тоном. — Ні, не сатаністка.

— Перепрошую, а де наша Маша? — вирішила я розрядити обстановку.

Наче почувши мене, Марійка повільно виповзла на палубу, тримаючи під пахвою пляшку шампанського й по два келихи в кожній руці. Її довга каштанова коса не розпліталася з вечора — добре, якщо вчорашнього — та, здається, дівчина взагалі не була в курсі останніх подій, бо її каюта розташовувалася дещо вище наших.

— А чого ви всі такі серйозні? — здивовано й навіть трохи ображено запитала вона. — До речі, доброго ранку!

— Ніякий він не добрий! — заверещав Пол. — Подивися за борт! Яхта протікає і вже добряче осіла! Ми тонемо, Марійко!

— Ти що, глузуєш? Із чого ти це взяв? — невимушено запитала вона, наповнюючи перший келих.

— Заглянь до наших кают і побачиш, — холодно відповіла Марго та продовжила. — Щодо речей... Пол, а ти не бажаєш ще й бухло викинути? У нас його багато — ящиків п'ятнадцять.

— Що?! — обурено вигукнули ми всі разом.

— Як же ми будемо без нього жити? — поцікавилася Марійка, благоговійно склавши долоні собі на бюст.

— Гадки не маю. Але з такою кількістю ми точно не виживемо, — відрізала Марго.

— Тоді, як же ми будемо без нього помирати? — передражнив Марійку Пол, так само хапаючи себе за груди.

— Дійсно, навіть не посперечаєшся, — підсумувала я, коли Пол викидав за борт уже Марійчину валізу, яку він заздалегідь витягнув нагору. Безумовно, Марійка теж довго не гаялася, та слідом у воду полетіла валіза Пола. А відтак усі вони уставилися на мене.

— Друзі, — звернулася я до них, — будь ласка, схаменіться. Якщо мене не дурять очі — ми врятовані.

І правда, метрів за п'ятсот перед нами майоріла земля.

Врешті-решт, коли ми дісталися суші, то виявилося, що це був малесенький самотній острів, який можна було обійти десь хвилин за двадцять. Спершу було схоже, ніби він безлюдний, але ввечері до нас підійшла якась молода жінка — приблизно років тридцяти. Вона розповіла, що потрапила сюди зі своїми дітьми внаслідок нещасного випадку, однак, дякуючи долі, вони всі вижили, оскільки клімат на острові теплий, росте багато фруктів, а також можна харчуватися різними морепродуктами. Загалом, ця жінка здавалася доволі нормальною, хоча і трошки дивакуватою. Інколи було чутно, як вона говорить сама із собою та часто повторює одні й ті самі слова: "Коли ми вмираємо — ми вмираємо. Коли ми вмираємо — ми вмираємо..." Відверто кажучи, сенсу ми не зрозуміли, а Пол так її жалів, що кожного дня наливав їй келих червоного сухого вина, аби заспокоїти та підлікувати.

Через деякий час ми, нарешті, відремонтували яхту й радісно попливли додому. Авжеж, ми забрали з собою до цивілізації наших нових друзів — бідолашну жінку та її дітей. Завдяки Полу вона почувала себе вже значно краще й казала, що дуже хоче знайти свого чоловіка, на ім'я Андрій, проте, як мені на сьогодні відомо, їй це ще й досі не вдалося.