Муза та її Поет

Це неправда, ніби кожен Поет має свою Музу. За моїми спостереженнями, дехто прекрасно обходиться без неї. Правда ж полягає в протилежному — це кожна Муза потребує свого Поета, оскільки має таку сутність — окриляти, хоча доля її внаслідок того може бути зовсім невтішною.

Вона зустріла його, коли той сидів у позі лотоса на голій кам'яній підлозі та всім серцем сумував. Ідей в уяві було море, але щоб втілити їх бракувало слів... "Як же шкода! — жалівся Поет самому собі. — Мова людини так обмежена! Як прикро!"

Муза підійшла до нього, ніжно обійняла, погладила по одній щоці, потім — по другій; розповіла йому одну казку, потім — другу, третю, четверту...

Підбадьорився наш Поет, хутко підвівся та почав свій стрімкий творчий зліт. І чим сильніше він розганявся — тим швидше Муза видихалася; чим міцнішим він ставав — тим більше вона слабшала. Нарешті, він розправив свої потужні благословенні крила та майнув увись! А за ним спурхнула й вона та безслідно розчинилась у всесвіті.