Воля
— Наступний!
Я увійшла до невеликого напівпорожнього кабінету, досить охайного та світлого. Навпроти мене було широке вікно, а зліва під стіною стояв самотній стіл, за яким перебувала, так би мовити, офісна працівниця. Навряд чи про неї можна ще щось додати. Вона запропонувала мені сісти, поклала переді мною на стіл якийсь папірець і сказала:
— Підпишіть, будь ласка.
— Що підписати? — здивовано запитала я.
— Як що? Вільну.
— Вибачте... Що?
— Кілька днів тому ви подали заяву на отримання Вільної, так?
— Я щось нічого не розумію... — мене аж трохи почало нудити. — Я подала якусь заяву?
— Так. Ви написали твір під назвою "Алілуя" двадцять третього числа шостого місяця дві тисячі двадцять третього року о двадцять третій нуль шість. — відрапортувала вона. — Було таке?
— Було, — мені стало якось лячно і смішно одночасно, — але, як це пов'язано із заявою?
— Прямо. — відрізала офісна, однак далі пояснила. — Форма, місце й час зобов'язують — ви задекларували свою волю.
— Проте наступного дня я щедро відкоригувала свою "волю" і навіть ампутувала добру її частину, — засперечалася я.
— Знаю. І правильно зробили. Саме тому заяву було прийнято, зареєстровано, схвалено та повернуто на підпис, — констатувала працівниця та клацнула язиком.
— Гаразд, тоді що я буду за це винна? — я обережно поцікавилась.
— О Боже мій, жіночка, ви ж не угоду підписуєте, а Вільну! Розумієте? Не морочте мені голову, будь ласка! Або підписуйте, або йдіть собі та не затримуйте чергу! Наступний!