Жінка без лиця
Ніколи раніше я не опинялася у відділенні поліції, тож дещо нервувала. Ніколи раніше я не була свідком злочину, тож сподіваюся більше й не буду. Однак наразі маємо те, що маємо. Врешті-решт, з ким не трапляється.
Я перебувала в маленькому, нічим не примітному офісному кабінеті — стіл, кілька стільців, шафа — і чекала своєї черги на допит. А вона, себто та сама злочинниця, через яку я сюди потрапила, сиділа попереду мене, трохи розвернувшись бочком, і невдоволено відповідала на питання слідчого.
Вперше я побачила її в під'їзді свого будинку — прямо після скоєння злочину, як я зрозуміла. Пальто, чоботи, спина — усе це було темно-зелене, мов пляшкове скло, крім неповторного блискучо-золотистого волосся. Обличчя її я не побачила. От і зараз: довга янтарно-зелена спідниця з леопардовим принтом, кашеміровий светр відтінку слонової кістки й те ж саме пишне ідеальне каре яскравого шафранового кольору, за яким не було видно ані очей, ані губ, ані будь-чого іншого. Склалося таке враження, що на цьому досконалому "фасаді" все й закінчується.
Проте, роздивляючись цю жінку, слухаючи її самовпевнену тріскотню з характерним московським акцентом, відповідаючи на питання слідчого й даючи показання, як свідок, я поступово почала губитися в тому, заради чого ми, власне, тут усі зібралися. Вбивство з метою пограбування? Чи, може, навпаки — пограбування з метою вбивства?
— Нє всьо так однозначно! — вигукувала вона, коли на неї надівали наручники, вели до ізолятора, а слідчий ввічливо їй розповідав про порушення закону та кримінальну відповідальність; про незаперечні докази та факти "наліцо", як він висловився. Втім, лиця в неї я так і не знайшла.
