Долонями
Він узяв її виснажене змарніле обличчя в обидві долоні й усвідомив, що нині воно могло б уміститися тільки на одній із них, цілковито поховавши там — десь поміж лініями життя та розуму свої... тобто його кохані риси. Тому він продовжував тримати її лице двома руками — лагідно й міцно, аби воно не впало, бо занадто ослабленими і крихкими стали її шия та плечі. Він захотів зняти з її голови пов'язку, однак попіл на дні величезних сірих її очей прошепотів "ні", тож він не посмів... Тож він лише поцілував її, як раніше — довгим, жадібним, глибоким цілунком, надалі торкаючись її обличчя пальцями, губами, чолом, долонями — долонями щирими, долонями відданими, долонями вдячними — на очах у байдужих перехожих, яким, на жаль, ніколи не судитиметься тримати у своїх руках виснажене, але найрідніше у світі благословенне лице.
