Сонячний зайчик

Ной був не один. Він узяв із собою в команду декількох вкрай потрібних йому істот: одного велетня в суцільному білосніжному одязі й такому ж білому взутті; одного дерев'яного чоловічка із тонким заплутаним кучерявим гіллям замість волосся, що потішно стирчало в різні боки та ще й дуже швидко росло; і зрештою, одну молоду жінку-світлячка, котра на своєму чолі завжди мала добрячий ліхтар, на кшталт тих, які були в шахтарів, тільки значно більший. Втім, для чого Ной їх узяв ми з вами дізнаємося пізніше.

Попри те, що всі навкруги не переставали повторювати: "Йде велика вода! Вода насувається! Водааа!!!" — він вирішив не будувати цього разу ковчег, а спуститися глибоко під землю — туди, де в людей колись було, так зване, метро — оскільки Ною раптом запахло смаженим, а хто, як не він знав, чим пахне вода. Отже, на його думку, великі старовинні зали колишнього метрополітену Кенугарда дуже підходили для того, щоб перечекати й розмістити там не лише всякої тварі по парі, а навіть цілий табун великої рогатої худоби бодай зі слонами. Що він, власне, і зробив. Мушу вам зізнатися — Ной мав рацію: усім носорогам, бегемотам та жирафам; коням, коровам та бикам, а також іншим чималим тваринам було де розвернутися. Не вистачало тільки світла і свіжої зелені, аби її пощипати. Якраз тут на допомогу прийшли друзі Ноя, яких він завбачливо взяв заздалегідь до своєї команди. Велетень супроводжував гідних свого калібру звірів підземними переходами до найбільших вестибюлів, а його білий одяг світився легким прозорим блакитним сяйвом, вказуючи шлях. Пані-світлячок, зі свого боку, разом із Ноєм займалися розміщенням тварин менших, а дерев'яний чоловічок тим часом відростив стільки свого гіллястого волосся, що стало можливим нагодувати всіх досхочу.

Відтоді минуло так багато часу, що світ майже неможливо було впізнати, аж ось, нарешті, у мене з'явилася можливість потрапити в ті самі підземелля. Звісно, ніяких тварин там не виявилося, бо вони були врятовані, а потім розбіглися хто куди. Однак мені пощастило зустріти в одному з вестибюлів дівчинку-підлітка, яка сиділа на стільці в центрі величезної похмурої затхлої зали й лагідно усміхалася, наче сонячний зайчик. Тож, коли я до неї підійшла — вона спокійно та невимушено сказала з якоюсь тихою радістю в голосі: "Здається, я закохалася".