Крізь терни до сонця

Раз за разом, коли ми розлучалися — я бачила свою особисту смерть. Я не знаю, яка вона в інших, проте моя — наче бездонна прірва, котра засмоктує мене, мов чорна ненажерлива діра. Спочатку мені було дуже страшно, і вона, почувши свою владу наді мною, ледь мене не проковтнула. Однак поступово, коли кожен із вас знову і знову приходив та йшов — смерть більше не лякала мене так сильно — здавалося, що її безодня стає дедалі світлішою, чорнота вигоряє, а моє падіння набуває якоїсь дивовижної свідомості та свободи. Зрештою, я зрозуміла, що вже не падаю — я лечу! І немає ніякого значення — вниз чи вгору — головне, що віднині мій політ ніхто не зможе перервати. Навіть ви — мої кохані. Навіть я сама.