Лінії життя
Жульєн сидів на запиленому підвіконні однієї занедбаної безлюдної старої школи в якомусь богом забутому французькому селі та чекав на неї. Він знав, що вона вже в дорозі і скоро буде — це лише справа кількох викурених цигарок, як кількох прожитих тут і зараз життів. Так, Жульєт їде повернути Жульєну його минуле — вона завжди віддає борги, а він, навіть, не міг пригадати, коли вони бачилися востаннє.
Жульєн саме докурив чергову цигарку, коли почув, як на засніженому подвір'ї хлопнули двері авто. "Ось і вона," — подумав і повільно загасив недопалок о підвіконня, чого раніше б ніколи не зробив.
Жульєт без поспіху піднімалася сходами, цокаючи підборами, і Жульєн мимоволі цьому усміхнувся, оскільки пам'ятав — вона терпіти не могла каблуків. Він здогадався, що Жульєт просто хотіла попередити його: "Йди, поки не пізно." Однак Жульєн не зрушив з місця, твердо дивлячись перед собою — за якусь мить він знову матиме можливість занурити в її темні, мов перестиглі вишні, очі.
Нарешті, Жульєт повернула з-за рогу і ступила в довгий шкільний коридор. Двадцять метрів, але він чітко відчував нічну теплоту її очей, хоча за вікном стояв звичайний зимовий морозний день. Жульєт рішуче пішла до нього коридором. Як же він цим у неї захоплювався — завжди зберігати спокійну рішучість, навіть коли підступно тремтять коліна, і підгинаються чортові підбори.
Вона підійшла, мовчки стала навпроти, не зводячи з нього погляду, і після довгої паузи підняла руку зі стиснутою в пальцях крихітною флешкою, яка містила все його минуле життя і мусила здетонувати виключно від його особистого дотику.
Ніхто з них не проронив ані слова, коли Жульєн потягнувся до неї. А Жульєт подумалося лише одне — щоб ніхто не зайшов до будинку, ніхто не зайшов до будинку ніхто не зайшов до будинку ніхто не зайшов до буд