З нами чи без нас
Вона завісила дзеркало в кімнаті простирадлом, наче так було треба, але мені це не сподобалось, і я його зняла.
Проте... воно ніби залишилося там — на тому дзеркалі — як відбиток, як тривога, як передчуття наближення чогось неминучого та водночас природного, а тому дуже повсякденного й через те жахливого, коли розумієш, що вже не можна нічого змінити, ба більше, навіть намагатися марно. Втім, сенс якраз у тому, що в жодному випадку обов'язково прийде те саме "після", у якому після мене чи після тебе зостанеться або темрява, або світло.
Тож, звернувши увагу, що вона ще й викрутила в кімнаті всі лампочки, я беру стілець, встаю на нього та вкручую нові. Хай там що, а життя триватиме. З нами чи без нас — the show must go on!