Марія 

Вона сидить і дивиться перед собою застиглим незрячим поглядом вже майже дві тисячі років.

Вона не помічає людей, які приходять до неї — гіпсової, кам'яної, металевої чи намальованої — щоб схилитися в побожному смиренні та молитись.

Вона не помічає навіть того, хто приходить до неї, якою б вона не була, аби сісти поруч і ніжно, співчуваючи, погладити її по голові. Як і тоді, майже дві тисячі років тому, коли він пожалів саме її — людину та матір — заступився, збунтувався, був позбавлений крил і впав.

Ні, вона нікого не помічає...

Вона сидить і дивиться застиглим незрячим поглядом у вічність.