Очі Землі
Вдих — видих. Я дивлюся на твоє обличчя, і воно здається мені не таким, як у всіх, а дещо чужорідним, навіть інопланетним — ідеально овальним та злегка витягнутим, — але водночас таким знайомим і близьким — із розсипом веснянок та куцими русявими віями.
Вдих — видих. Твої очі заплющені, і я намагаюсь уявити, якого вони кольору — блакитні, мов небо чи сині, як море... А може, оливково-зелені або деревно-карі? Ах, якби вони були янтарно-золотистими, наче густий соняшний дозрілий мед!
Твоє дихання досконало тихе й ледь вловиме, я торкаюся твоїх долонь із розсипом веснянок та довгими білосніжними пальцями, і ти повільно розплющуєш очі.
Вдих. Очі Землі — кольору ґрунту пісків пустель, чорноземів степів, лісних торфів, іржавих саван із вкрапленням гірських порід та прожилками первісного коріння. Видих.
