Маленька червона сукня

Вероніка, або попросту Ніка, ще й досі десь воює, але вона вже не розрізняє де саме, навіть не цікавиться. Ніка майже забула, що таке звичайне мирне людське життя, бо на війні слово "люди" поступово зникло, оскільки наразі там існують виключно Бійці, Павуки та Донори, причому кожен може по черзі ставати тим чи іншим, однак Павуків чомусь виникає дедалі більше на відміну від Бійців із Донорами.

Ніка теж пройшла свій шлях. Спочатку вона була Донором, проте згодом це стало небезпечно, адже Донорів не вистачало — вони або мерли, як мухи, або переходили до двох інших підрозділів, тому на них розпочалося справжнє хиже полювання. За таких обставин вона вирішила піти у Бійці. Там, до речі, було жвавіше та цікавіше, але також вельми ризиковано, оскільки можна було загинути чи, ще гірше, покалічитись, і знов таки — катастрофічно бракувало Донорів. Врешті-решт, трохи повагавшись, Ніка стала Павуком — сущою підступною павучихою, мета якої — добути якомога більше свіжої крові — для Бійців та взагалі.

Отже, кожен свій ранок вона починала з того, що вдягала маленьку червону сукню, брала із собою купу пустих пляшок і, брязкаючи ними, мов бубонцями, йшла полювати на Донорів. Вона не переймалася етичною стороною справи, а завзято прямувала вперед, бо переможницею чи переможеною вона вже була — тож настав час холоднокровного мисливства.

— Вероніка? Ніка, що з тобою? — стривожено питала я свою колишню однокласницю, яку випадково зустріла на електричці. Вона дивилася перед собою скляним поглядом, дуже сильно зблідла і раптом почала валитися прямо на мене. Я лише встигла помітити на стіні вагона якусь нову рекламу із зображенням павука у банці з написом "депавучизація" та смикнула важіль стоп-крана.