Місто чорних спин

Рижий стояв до мене спиною — широкою, могутньою, у чорному теплому пальті. Аж раптом він різко підняв руки, його руда вихраста голова закинулася вгору — здавалося, ніби він ось-ось злетить, коли на мить завмерши, він усім своїм кремезним тілом повалився на сніг. А тим часом навкруги не прошелестіло ані звуку, не відбулося ані руху, лише метрів за сто попереду зупинилася така ж сама чорна спина й повільно розвернулася до нас обличчям. І хоча мені важко було роздивитися його риси та вираз — я відчула, що на ньому спочатку позначилося занепокоєння — воно навіть смикнулося в наш бік на допомогу, проте, швидко схаменувшись, зупинилося. Після — сором'язливо опустило додолу очі, знову розвернулося до нас спиною і, перелякано втягнувши голову в плечі, стрімко пішло геть. Тож воно й не помітило, як за цією сценою, затамувавши подих, спостерігав ще хтось із вікна дома навпроти, припавши чолом до скла й у німому заціпенілому зойку прикривши рота долонею. Затим рука безнадійно впала на підвіконня, лице стиснуло губи та, розвернувшись до нас — чим би ви думали? — вірно, своєю чорною спиною, сховалося в тінь.

— Це ви викликали швидку?

— Так, — наче прокинувшись від мороку, сказала я.

— Дуже вчасно, — серйозним тоном промовив лікар. — Ще трохи й було б пізно.

Він помовчав, потім уважно на мене глянув і додав:

— А ви, звісно, не місцева.

— Чому "звісно"? — здивувалася я.

— Тому що, завдяки вам, він — живий, — відповів лікар, вказуючи на рудоволосого чоловіка, який потроху вже почав приходити до тями.