Вистава хаскі
На зупинку під'їхав старий трамвай, трохи прикульгуючи на правий бік, і я ледь встигла відстрибнути, бо він мало не наступив мені на ногу. Трамвай різко загальмував і негайно обм’як, буцімто втомлений роботяга, який тільки-но розвантажив вагон, вибачте за каламбур. Його передні двері зі скрипом відчи… ні, поки не відчинилися — щось там заклинило, треба було їм допомогти. Тож якійсь жвавий молодик навалився на двері зсередини вагону, піднатужився і розтулив їх із таким драматичним виглядом, ніби це був не трамвай, а театр. Хоча, чому б ні? Що є наше життя, як не вистава?
Вискочивши з вагона, чоловік не менш артистичною легкою ходою продефілював уздовж усієї порожньої зупинки й підійшов до мене впритул.
— Будь ласка, — промовив він, — будь гарною дівчинкою. Не то я зіпсую твої два останні місяці життя так, як тобі й не снилося.
Люди добрі, коли б мені хтось сказав, що таке зі мною може статися — я б вирішила, що неодмінно зомлію на місці від переляку та подиву. Однак на ділі я несподівано для себе вистояла і твердо подивилася йому в очі, котрі виявилися дуже схожими на очі хаскі. І сам він був, наче той собака: чорнявий, з коротко стриженою великою головою, прозорими, світло-блакитними очима й маленькими гострими зіницями, мов гвіздками.
— Ну і як ти мені їх зіпсуєш, дозволь поцікавитися? — спокійно спитала я його.
— Ще не вигадав. Але будь у цьому певна — я про все подбав. На тебе вже там чекають, — так само невимушено відповів мені хаскі.
— Де "там"? — підняла я брову.
— Там, де ти проведеш свої останні два місяці життя. У якійсь глибинці, — насупив у відповідь свої густі брови він.
— Не збираюся я ні в яку глибинку! — у мене аж дух перехопило від обурення.
— Це лише доки. Але всьому свій час, — підморгнув мені він, собака!
— Гаразд, і що від мене вимагається, аби бути "гарною дівчинкою"?
— Ну навіщо ти так одразу… — хаскі схилився над моїм вухом і змовницьким, приглушеним тоном продовжив. — Ніхто від тебе нічого не вимагає. Просто… Слухай, ну ти можеш себе якось нормально поводити? Якось по-людськи?
Я знову глянула в його небесні очі й подумала: "Дивне прохання, як для пса."
— Ну от я ж про що й кажу! — вигукнув він. — Чому одразу «пса»?!
— Бо ти гарний, відданий і щирий, — відповіла я, посміхнувшись. — Тому псуй що хочеш, дорогенький. Я згодна.