Фруктове морозиво
Нас було лише двоє біля маленького ларка, у якому торгували різними прохолодними напоями, кавою та морозивом. На дворі вже панувала осінь, й охочих освіжитися ставало дедалі менше, але чоловік, що стояв у нашій крихітній черзі першим, чекав на щедру порцію фруктового морозива — такого ж пузатого та яскравого, коли вірити зображенню на прайс-листі, як і він сам, адже його масивне черево обтягав барвистий рожево-фіолетовий шовковий костюм, подібний піжамі.
Певно, я настільки відверто його розглядала, що він не витримав, розтулив рота і... здається, вилаяв мене! Проте ображатися на нього чи, не дай боже, сваритися не мало ніякого сенсу, бо агресивно роззявляючи пельку та бризкаючи слиною, він не проронив ані звука. Тому, ніби загіпнотизована, я продовжувала непристойно вирячитися на цього дивака, не в змозі відвести очей. Скоріш за все, я розлютила його цим ще більше, навіть не знаю, чим би все закінчилося, але раптом віконце ларка відчинилося, і звідти вискочила рука продавщиці, мов чортик зі скриньки, та встромила в гігантський чоловічий живіт замовлене ним не менш гігантське фруктове морозиво, яке вона фактично розчавила об його пузо, зіпсувавши таким чином і морозиво, і живописний піжамний костюм, і взагалі геть усе на світі, оскільки свою німу лють чоловік обрушив тепер на неї. Однак продавщиця і оком не моргнула, а попросту гучно захлопнула перед його носом вікно, залишивши мене із цим типом наодинці та ще й без кави. Втім, слідом за вікном захлопнув свого рота й він, гірко схлипнув і почав збирати на своєму пузі залишки морозива, жадібно облизуючи пальці та смачно прицмокуючи. Й ось тут зі мною стався остаточний колапс. Я усвідомила, що чую всі звуки навкруги, крім тих, які мав би видавати цей суб'єкт. Тобто він стояв праворуч від мене — облизував пальці, прицмокував губами, притупував ногами, але абсолютно беззвучно! Ніби він якийсь фантом!
Наче уві сні, я повернулася обличчям до ларка та міцно вдарила кулаком по його металевому корпусу, аби ще раз переконатися, що з моїм слухом усе гаразд. У результаті, віконце ларка відчинилося знову, і, напевно, вперше у житті я була так несказанно рада кожному почутому на мою адресу матюку!
Я обернулася до чоловіка, однак він перебував уже метрів за сто від мене, сидячи на великій, прив'язаній між двома височенними деревами, дитячій гойдалці, а поруч із ним на мініатюрній лавці сиділа сама смерть у чорній чернечій рясі та своєю кістлявою рукою легенько колисала його в золотавих в'янучих променях згасаючого сонця.