Розладнане піаніно


Десь далеко-далеко, а може, й близько-близько, тобто в самому серці абсолютного Ніде стоїть стареньке звичайне розладнане піаніно. Щовечора до нього підходить, спираючись на паличку, такий самий старенький, але не зовсім звичайний засмучений чоловік. Він акуратно притуляє паличку набалдашником до кута піаніно, заправляє за вуха своє неохайне волосся яскравого лимонного кольору та поважно сідає за інструмент. Спочатку він отак посидить трошки, потім якось несміливо підіймає руки й дуже обережно торкається пальцями клавіш. На жаль, майже ніхто не чує тієї його музики. Ніхто, окрім тих, кого ми заслухуємо до дірок: у національних концертних залах; на величезних міських стадіонах; на комп'ютерах, планшетах, смартфонах; ми і про тебе пам'ятаємо, старина вініл!; у театрах, клубах, кіно — все одно — головне, аби й надалі він щовечора сідав за своє стареньке розладнане піаніно і грав, грав, грав...